Прийшла до незнайомця колядувати з немовлям

Прийшла до незнайомця колядувати з немовлям

«Проститутка! Невдячна хвойда! – верещала матір і човпла доньку Наталку, по чім бачила. Округлений доччин животик аж ніяк не зупиняв материнської агресії. Навпаки – посилював її. – Йди з хати і не вертайся! Щоб я тебе більше не бачила!»

Матір направду вигнала її з хати. Вона й раніше виганяла її на двір за різні проступки. А за те, що дочка «залетіла», сказала їй, щоб додому більше не поверталася, хіба коли зробить аборт.

Залита слізьми, із невеликою валізкою своїх речей, пришкандибала Наталка до коханого – розгубленого хлопця. Виявилось, що Назар навіть не зізнався батькам, що Наталка від нього завагітніла. Мати Назара одразу спитала, чи не пізно робити аборт. Та звісно ж було пізно – живіт вже добряче випинав. Наталка перебувала у настільки шоковому стані, що була ладна на все, аби тільки їй хтось допоміг. І хоча ще місяць тому категорично протестувала проти аборту, нині ж мучилась відчаєм і страхом за майбутнє.

– Мій син не готовий стати батьком, – рішуче сказала їй матір Назара. – Він молодий, ти все життя йому поламаєш. Звісно, ми поможемо, чим можемо. А зараз я попросила у знайомої влаштувати тебе в реабілітаційний центр для таких, як ти, – нікому непотрібних вагітних дуреп.

У центрі Наталці виділили кімнатку. Там вона нарешті змогла видихнути, заспокоїтися і повноцінно відпочити. Ніхто їй не дошкуляв, дівчину морально і фізично готували до пологів, із нею працював психолог. Та коли найголовніше сталося і в її руки поклали маленький згорточок із немовлям, Наталка злякалася, запанікувала. А коли отямилася, стала придивлятися, вивчати – що ж це за таке незнане диво – її маленька донечка.

Наближались Різдвяні свята, але замість радісної звістки Наталку попередили – мусиш шукати собі пристанище, на твоє місце вже черга.

Із маленькою Євою на руках, якій виповнився місяць, Наталка сиділа у своїй кімнатці і не знала, як їм, бідолашним, жити далі – де брати гроші, до кого проситися на ночівлю. Серце Наталчиної матері так і не відтануло, не захотіла вона й глянути на внучку, викреслила їх обох зі свого життя.

– Треба ж, малесенька, який сумний у нас Святвечір… – тихо мовила Наталка до доньки. Вона ж бо дуже любила це свято. І змалечку бігала колядувати, знала всі колядки, завжди в цей час заробляла чимало грошей, бо встигала оббігати цілі райони разом із дворовими дітьми. Їй так захотілося відновити це почуття – піти від хати до хати, співаючи колядок, відчути атмосферу торжества. «А чому б і ні?» – подумала собі молода мама. – Дитина у мене тиха, спокійна, закутаю її, причеплю до себе, та й піду поспіваю, душу відведу. А хто не відчинить мені двері – та й Бог з ними».

Наступного дня після Святвечора Наталка обрала для свого колядування тихий приватний район. Як вона й передчувала, відчиняли такій нестандартній колядниці неохоче. Усі, за традицією, чекали на поріг чоловіків. І все ж де-не-де вдавалося потрапити у господу, а тоді Наталка так гарно й щиро виспівувала колядки, що господарі щедро дякували їй – не лише гривнями, але і різними смаколиками. А особливо розчулювалися, бачачи її немовлятко. Люди розуміли, що не від доброї долі жінка з немовлям затіяла такі колядування.

Чимчикувати від хати до хати було заняттям нелегким. «Ото ще в ту віллу загляну, та й по всьому. Там, мабуть, багатії живуть, може, отримаю непоганий дарунок», – подумала задоволена Наталка. В кишені у неї назбиралася чималенька сума, це вже давало відчуття якогось заспокоєння.  

– Дозвольте заколядувати! – сказала вона, коли господар запросив її до хати. Але подальша поведінка чоловіка спантеличила Наталку. Впустивши її в дім, незнайомець прикипів поглядом до її обличчя. Перевів очі на дитя. Зблід, заточився і непевно опустився на диван.

– Надія? – кволо спитав він.

– Що?... Ні, я Наталка… Ви мене, мабуть, із кимось переплутали.

– Наталка?.. Як же ти схожа на мою дружину… – ледь вимовив чоловік. – І ця дитинка. Це дівчинка?

– Так.

– І в мене була така донечка… Але вони загинули… Автокатастрофа. А мені днями наснився сон, наче дружна і донечка повернулися… А тут ви… невже так буває?

– Я… я не знаю, що й казати…

– А ви проходьте, проходьте, не соромтеся! Розкажіть мені свою історію, будь ласка…

Наталка спочатку злякалася незнайомця. Надто дивно, емоційно поводився. А потім вирішила, що йти все одно немає куди. Вона зайшла до просторої кімнати будинку, де жив одинаком чоловік. Одразу побачила на стіні фото жінки з дитиною – і справді покійна дружина була чимось схожа на неї… А потім Наталка почала розповідати історію свого життя. Говорила і не могла зупинитися, описувала все в деталях, до дрібниць. Нарешті знайшовся хоч хтось, хто зацікавився нею. А чоловік мовчав, слухав, ловив кожне слово. І час від часу поглядав на дитину, яка солодка спала і раз у раз усміхалася уві сні. Мабуть, відчувала, що повернулася додому, який зовсім скоро стане для неї рідним…

Ольга Бойчук

^ Наверх