СТАТТІ

«Хотіли всиновити одну дитину, а нам привели трьох і сказали: вибирайте»

«Хотіли всиновити одну дитину, а нам привели трьох і сказали: вибирайте»

Поспішай творити добро

Голова просвітницького відділу Волинської єпархії, протоієрей Валентин Марчук зі своєю матінкою Оленою – це наче дві половинки одного цілого, поєднані любов’ю. Разом вони займаються благодійною громадською діяльністю, разом виховують сімох дітей, разом відвідують спортивну залу і обов’язково знаходять час, щоб побути удвох, приділивши увагу одне одному. Про секрети щасливої сім’ї, непростий шлях батьківства і всиновлення, а також про свою унікальну історію кохання отець Валентин і матушка Олена розповіли для наших читачів.  

– Я полюбив її з першого дня зустрічі у семінарії, – каже отець Валентин. – Уже багато років ми разом, і наша любов тільки посилюється, міцніє. Хоча нам разом довелось пройти і через доволі серйозні випробування.

«Вирішили одружитися… через тиждень після знайомства»

– Отче Валентине, як зародилося ваше із дружиною кохання?

– Під час навчання в семінарії сімнадцять років тому. Мої батьки працювали за кордоном, я ріс із бабусею. А моя дружина – сирота із п’яти років. Тому ми не мали з ким радитися, удвох приймали рішення про подальше спільне життя.

У березні ми почали зустрічатися, 17 квітня заручилися, а ще через місяць – зіграли весілля. Одружитися вирішили лише через тиждень після знайомства. Дружина родом із Дубна, я – із Луцька. Коли вона вступила в семінарію на перший курс, я вже закінчив третій. Як один із кращих випускників, готувався до навчання за кордоном, але зустрів Оленку й одразу відчув: це моя доля. І протягом сімнадцяти років нашого спільного життя я жодного разу не засумнівався у тому першому відчутті. Вважаю себе щасливою людиною, тому що поруч зі мною кохана і любляча дружина.

– Чи Ви знали, скількох хочете мати дітей, коли одружувалися?

– Так, хотіли двох, максимум трьох. А про прийомних дітей всерйоз не задумувалися.

– Чому ж зважилися на всиновлення?

– Трапилася ситуація, коли в дитсадку, який відвідували наші діти, у двох малюків померла мама. Цих дітей узяв брат під опіку, а для нас ситуація стала своєрідним поштовхом.

– Як вибирали, кого всиновити?

– Ми хотіли всиновити одну дитину, а нам привели трьох і сказали: вибирайте. А як можна було вибрати, коли всі троє з такою надією дивилися на нас? Узяли одразу всіх трьох – двох сестричок і ще одного хлопчика. Діти росли в асоціальних сім’ях, справлятися нам було досить важко. Ми готувалися до цього кроку, але все одно це був непростий період. Ми не могли спати, переживали, кожен новий день був випробуванням.

– Часто сім’ї не проходять випробування і кровними дітьми, родини розпадаються. Як вам вдалося це пройти?

– Досить складно. Як кажуть, сім’я випробовується і народжується протягом семи років. Наш перший хлопчик узагалі був важкий, плаксивий, крикливий. Другий син народився через два роки після першого. Я багато часу віддавав служінню, дружина часто лишалася сама. Але важливо те, що ми всі випробування проходили удвох, ніхто не втручався. Це нас і єднало. Наш духівник теж помагав витримувати життєві виклики. А через 10 років дружина подарувала мені донечку Лізу. Це татова радість, – додає отець Валентин. – Потім народився ще хлопчик Володя, уже після того, як ми взяли трьох прийомних дітей. І наш найменшенький Володя об’єднав усю родину, для нього всі рідні, і він – рідний для всіх.

– Як ви підготували своїх дітей до появи нових, всиновлених?

– Сини знали, що ми візьмемо дитину, але вони хотіли одного хлопчика. А ми привезли трьох. Їм було важко, бо вся увага пішла на прийомних дітей. Два роки можна просто викреслити із нашого життя. Це була постійна напруга.

– Тим, хто хоче всиновити дітей, я кажу все, як є, без «рожевих окулярів», – зазначає матінка Олена. – Я розповідаю про ті важкі почуття, сильну емоційність, про те, що моментами ми навіть жалкували, що взяли одразу трьох. Ми взагалі переживали, чи втримається сім’я в той період. Якщо стосунки між чоловіком і жінкою крихкі, то поява дітей все ускладнить. Нас фактично врятувала наша любов.

Півроку переймалися, звинувачуючи себе, що недостатньо любимо нових дітей. Психолог порадив: а ви не змушуйте себе любити, все прийде із часом, ви будете любити їх іншою любов’ю. І сьогодні ми любимо всіх дітей. Наші три доньки тепер – кращі подружки. Зараз діти вже просять у нас сестричку чи братика.

– Пані Олено, чи вистачає Вам часу для себе і для власної самореалізації, попри зайнятість дітьми?

– Я хочу зруйнувати стереотип про те, що багатодітна мати не має часу і сил на себе. Знаходжу можливість для догляду за собою, для того, щоб відпочити разом із чоловіком, щоб почуватися жінкою і дружиною, а не лише мамою.

Також реалізую себе як організатор громадської організації «Вірю! Надіюсь! Люблю!». У назві – вся мета діяльності нашої організації. Віримо, що наша допомога стане підтримкою для когось. Надіємося, що буде розвиток у родинах, яким допомагаємо, а любов є головним мотиватором і натхненням для дії.

Ольга Федоренко

 

«Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро», ініційований «Благодійним фондом Олександра Шевченка» та Українським журналістським фондом».

^ Наверх