СТАТТІ

На Волині батько п’ятьох дітей узяв на виховання ще десять сиріток

На Волині батько п’ятьох дітей узяв на виховання ще десять сиріток

Поспішай творити добро

Живучи в любові і достатку, ми й не здогадуємося, що он у тому підвалі живе маленький хлопчик, який утік від батьків-алкоголіків і у свої 12 курить та п’є. А десь неподалік у сараї ночують дві сестри-сирітки, які вміють сокирою відганяти чужих дядьків. «Хто виросте з цих любов’ю обділених дітей?» – зітхаємо ми і йдемо далі. Бо ж «усіх знедолених не пригорнеш». А ось Петро Бак так не зміг. Тому разом із дружиною вони виховують аж 15 дітей!

– Коли вперше у Вас з’явилася думка прихистити сироту?

 – Ще коли маленьким почув від бабусі оповідання про сироту Василька, в якого померла мама, і він пішов у великий світ шукати нову сім’ю. Щойно почувши, я побіг на вулицю глянути, чи не стоїть біля хати сирота, а потім усе допитувався бабусі: «Де ж той Василько? Чому до нас не приходить?» Потім, як тільки одружився, знову кажу рідним: «Хочу дітей усиновити». Моя теща тоді зауважила: «Ти ще нічого не знаєш про батьківство, його відповідальність і любов. То чи впевнений, що станеш хорошим татом?» Я задумався: «А справді: чи зможу?» Тому перш ніж створити один із перших на Волині дитячих будинків сімейного типу, ми з дружиною виховали п’ятьох рідних дочок та синів.

– Аби мати чим нагодувати, у що вдягнути, доводилося багато працювати?

– Аякже! Ми мали город, теплицю, новий дім будували (бо мешкали в селі під Луцьком у 100-літній хатині). З п’ятої ранку вже у парнику. Коли редиска, огірки достигали – мотоциклом або велосипедом везли їх на ринок. І так виживали.

– Коли ж нарешті втілили свою мрію про усиновлення сироти?

– Це було у грудні 2005 року. Найстаршій рідній дитині було 17, наймолодшій – десять років. Випадково натрапив у газеті на статтю, що Президент Віктор Ющенко просить українців створювати дитячі будинки сімейного типу і забирати сиріт у свої сім’ї. Щойно таке прочитав – перевдягнувся в чистий одяг, поїхав до Луцька, зустрівся із заступником голови Волинської облдержадміністрації та розповів про свою ще дитячу мрію прихистити сироту.

– Знаю, дружина, почувши про Ваше рішення, всю ніч плакала й молилася. А Ви не хвилювалися, перш ніж узяти дитину з неблагонадійної сім’ї?

– Морально я давно був до того готовий, завчасно подбав про додаткові житлові площі. Хвилювання були, бо ж це яка відповідальність! Але я знав: Господь нас не залишить. Щоправда, ми готувалися взяти одну-дві дитини, а вийшло, що впродовж року наш дім розбагатів аж на п’ятьох сиріток.

– Кожна прийомна дитина – це, мабуть, велика драма?

– Звісно. Коли ми брали сиріток, то навіть не здогадувалися, що пережила кожна дитина. Коли в будинку маляти я побачив однорічного Богданчика, вихователі попередили: хлопчик не розмовляє. Я підійшов, поговорив із ним, а Богданчик тільки дивився на мене великими оченятами. Після розмови я попрощався, виходжу, двері за мною повільно зачиняються (дитина аж прикипіла до щілинки), і коли ось-ось мали зачинитися, хлопчик покликав: «Тату!» Вихователі до нього: «Богданчик заговорив!..»

Одна із прийомних дочок дуже довго не їла моркви. Де у страві побачить – відкладає на бік тарілки. Чому? Бо коли її кровну маму позбавили батьківських прав, бабуся використовувала внучку для жебракування, а як десь ішла – прив’язувала дівчинку за ногу до ліжка, кидала сиру моркву, геть зголодніле дитя мусило щодня гризти овоч, і так – до 7-річного віку.

Ще були двоє сестричок, які разом із бабусею мешкали на орендованій квартирі, за несплату господар помешкання їх вигнав. Коли ми дівчаток забирали до себе, діти жили в сараї. А потім (уже як довірилися нам) розповідали, що спали «поруч із чорним собачкою, а щоб дядьків поганих гонити – завжди тримали біля себе сокиру».

– Хто Вас підтримує матеріально і морально? Що додає сил, коли дуже важко?

– Та зараз (усміхається, – авт.) уже значно легше, ніж на початках чи ніж було тоді, коли в одній хаті 12 школярів і троє студентів. Нині діти підросли. Хтось створив свою сім’ю, хтось – уже планує. Молодші (а це п’ятеро школярів і троє студентів) нам допомагають. Хоча, як усі діти, до роботи не завжди спішать. Аби мати все необхідне, працюємо по господарству, на десяти сотках городу та в невеличкому саду. Утім найбільша наша підтримка – Господь. Тяжко – молимося. Радісно – молимося.

– У Вас ставалися дивовижні випадки Божої підтримки?

– Якось випав дуже важкий період, коли ми до дітей і ласкою, і любов’ю, і поясненнями – а результату нема. Щоночі дітки плачуть, уві сні здригаються, схоплюються, кудись ідуть, удень вередують, не встиг відійти – шкоду роблять. І так (мені тоді здавалося) триватиме вічно. У розпачі подзвонив я у Київ на телефон довіри. Якась геть молода дівчина піднімає трубку, загальні фрази промовляє. «Ну, – думаю, – ніхто мені не допоможе». Але щойно це подумав, як відчував: у моє серце приходить заспокоєння, а в голові – підказка, як бути далі. Я вже не слухав, що та дівчина мені радить: подякував, поклав трубку – і всі тривоги – як рукою зняло.

Або ще один випадок: взяли ми в сім’ю трьох діток, а в них – гепатит С: хвороба невиліковна та небезпечна для оточення. Відразу в розпач: «Що робити? Як бути з дітками: і хворими, і тими, які можуть заразитися?» Стали в молитві просити в Господа підказки. А через трохи, коли привели дітей на повторний огляд до лікарів, не повірили: хворі сироти дивовижним чином одужали!

Спілкувалася Оксана Бубенщикова

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований «Благодійним фондом Олександра Шевченка» та Українським журналістським фондом

 

 

 

^ Наверх