На Волині батько п’ятьох дітей узяв на виховання ще десять сиріток
СТАТТІ

На Волині батько п’ятьох дітей узяв на виховання ще десять сиріток

На Волині батько п’ятьох дітей узяв на виховання ще десять сиріток

Поспішай творити добро

Живучи в любові і достатку, ми й не здогадуємося, що он у тому підвалі живе маленький хлопчик, який утік від батьків-алкоголіків і у свої 12 курить та п’є. А десь неподалік у сараї ночують дві сестри-сирітки, які вміють сокирою відганяти чужих дядьків. «Хто виросте з цих любов’ю обділених дітей?» – зітхаємо ми і йдемо далі. Бо ж «усіх знедолених не пригорнеш». А ось Петро Бак так не зміг. Тому разом із дружиною вони виховують аж 15 дітей!

– Коли вперше у Вас з’явилася думка прихистити сироту?

 – Ще коли маленьким почув від бабусі оповідання про сироту Василька, в якого померла мама, і він пішов у великий світ шукати нову сім’ю. Щойно почувши, я побіг на вулицю глянути, чи не стоїть біля хати сирота, а потім усе допитувався бабусі: «Де ж той Василько? Чому до нас не приходить?» Потім, як тільки одружився, знову кажу рідним: «Хочу дітей усиновити». Моя теща тоді зауважила: «Ти ще нічого не знаєш про батьківство, його відповідальність і любов. То чи впевнений, що станеш хорошим татом?» Я задумався: «А справді: чи зможу?» Тому перш ніж створити один із перших на Волині дитячих будинків сімейного типу, ми з дружиною виховали п’ятьох рідних дочок та синів.

– Аби мати чим нагодувати, у що вдягнути, доводилося багато працювати?

– Аякже! Ми мали город, теплицю, новий дім будували (бо мешкали в селі під Луцьком у 100-літній хатині). З п’ятої ранку вже у парнику. Коли редиска, огірки достигали – мотоциклом або велосипедом везли їх на ринок. І так виживали.

– Коли ж нарешті втілили свою мрію про усиновлення сироти?

– Це було у грудні 2005 року. Найстаршій рідній дитині було 17, наймолодшій – десять років. Випадково натрапив у газеті на статтю, що Президент Віктор Ющенко просить українців створювати дитячі будинки сімейного типу і забирати сиріт у свої сім’ї. Щойно таке прочитав – перевдягнувся в чистий одяг, поїхав до Луцька, зустрівся із заступником голови Волинської облдержадміністрації та розповів про свою ще дитячу мрію прихистити сироту.

– Знаю, дружина, почувши про Ваше рішення, всю ніч плакала й молилася. А Ви не хвилювалися, перш ніж узяти дитину з неблагонадійної сім’ї?

– Морально я давно був до того готовий, завчасно подбав про додаткові житлові площі. Хвилювання були, бо ж це яка відповідальність! Але я знав: Господь нас не залишить. Щоправда, ми готувалися взяти одну-дві дитини, а вийшло, що впродовж року наш дім розбагатів аж на п’ятьох сиріток.

– Кожна прийомна дитина – це, мабуть, велика драма?

– Звісно. Коли ми брали сиріток, то навіть не здогадувалися, що пережила кожна дитина. Коли в будинку маляти я побачив однорічного Богданчика, вихователі попередили: хлопчик не розмовляє. Я підійшов, поговорив із ним, а Богданчик тільки дивився на мене великими оченятами. Після розмови я попрощався, виходжу, двері за мною повільно зачиняються (дитина аж прикипіла до щілинки), і коли ось-ось мали зачинитися, хлопчик покликав: «Тату!» Вихователі до нього: «Богданчик заговорив!..»

Одна із прийомних дочок дуже довго не їла моркви. Де у страві побачить – відкладає на бік тарілки. Чому? Бо коли її кровну маму позбавили батьківських прав, бабуся використовувала внучку для жебракування, а як десь ішла – прив’язувала дівчинку за ногу до ліжка, кидала сиру моркву, геть зголодніле дитя мусило щодня гризти овоч, і так – до 7-річного віку.

Ще були двоє сестричок, які разом із бабусею мешкали на орендованій квартирі, за несплату господар помешкання їх вигнав. Коли ми дівчаток забирали до себе, діти жили в сараї. А потім (уже як довірилися нам) розповідали, що спали «поруч із чорним собачкою, а щоб дядьків поганих гонити – завжди тримали біля себе сокиру».

– Хто Вас підтримує матеріально і морально? Що додає сил, коли дуже важко?

– Та зараз (усміхається, – авт.) уже значно легше, ніж на початках чи ніж було тоді, коли в одній хаті 12 школярів і троє студентів. Нині діти підросли. Хтось створив свою сім’ю, хтось – уже планує. Молодші (а це п’ятеро школярів і троє студентів) нам допомагають. Хоча, як усі діти, до роботи не завжди спішать. Аби мати все необхідне, працюємо по господарству, на десяти сотках городу та в невеличкому саду. Утім найбільша наша підтримка – Господь. Тяжко – молимося. Радісно – молимося.

– У Вас ставалися дивовижні випадки Божої підтримки?

– Якось випав дуже важкий період, коли ми до дітей і ласкою, і любов’ю, і поясненнями – а результату нема. Щоночі дітки плачуть, уві сні здригаються, схоплюються, кудись ідуть, удень вередують, не встиг відійти – шкоду роблять. І так (мені тоді здавалося) триватиме вічно. У розпачі подзвонив я у Київ на телефон довіри. Якась геть молода дівчина піднімає трубку, загальні фрази промовляє. «Ну, – думаю, – ніхто мені не допоможе». Але щойно це подумав, як відчував: у моє серце приходить заспокоєння, а в голові – підказка, як бути далі. Я вже не слухав, що та дівчина мені радить: подякував, поклав трубку – і всі тривоги – як рукою зняло.

Або ще один випадок: взяли ми в сім’ю трьох діток, а в них – гепатит С: хвороба невиліковна та небезпечна для оточення. Відразу в розпач: «Що робити? Як бути з дітками: і хворими, і тими, які можуть заразитися?» Стали в молитві просити в Господа підказки. А через трохи, коли привели дітей на повторний огляд до лікарів, не повірили: хворі сироти дивовижним чином одужали!

Спілкувалася Оксана Бубенщикова

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований «Благодійним фондом Олександра Шевченка» та Українським журналістським фондом

 

 

 

^ Наверх