СТАТТІ

Українська художниця Валентина Михальська 40 років прикута до інвалідного візка

Українська художниця Валентина Михальська 40 років прикута до інвалідного візка

Поспішай творити добро

У її творчому доробку – майже півтори тисячі малярських робіт та добірки віршів. У скарбничці нагород – дипломи, визнання та ордени княгині Ольги ІІІ і ІІ ступенів. І важко навіть уявити, що ця осяяна добром жінка вже багато років дивиться на світ лише крізь вікно своєї хатини, що у волинському селі Хворостів.

Валентино Михайлівно, чому Ви опинилися в інвалідному візку?

– Лікарі діагностували у мене міопатію, боротися з якою сучасна  медицина не знає як. Тож,  коли в 1971-му році я пішла в перший клас, батьки сподівалися, зможу навчатися на рівні зі здоровими дітьми. Не склалося. Через місяць мама перевела мене в Костопільську школу-інтернат, що на Рівненщині. Тоді ж я зрозуміли: за життя треба боротися. Навіть коли тяжко і коли болить – іти, робити кроки, й доки є хоч краплина сил – не здаватися перед хворобою. Ось так аж сорок літ це триває. І кожного ранку собі кажу: «Я зможу! Зможу навіть тоді, коли зовсім не зможу». Бо хто здається – того хвороба забирає дуже швидко.

– Коли вперше Вас потягнуло до малярства?

– Спочатку воно було лише одним зі способів бодай якось заповнити ті довгі дні, коли я перестала рухатися… Мені було тоді 11. У такому віці я вже розуміла: не зможу встати, не зможу піти з дітками на вулицю, чи в садку побути, чи поруч із батьками, які десь на городі збирають урожай. Інвалідний візочок у ті часи був для сільської дитини розкішшю. Тож батьки садили мене на стілець, і так я сиділа до самого вечора: із дня в день, із місяця в місяць. Час тягнувся неймовірно довго. Щоб хоч якось його пришвидшити, я багато читала, гралася ляльками, шила для них одяг, вишивала та в’язала, виготовляла шкатулки. А десь у 19 літ узялася за малярство. Перші роботи були скромні, нерішучі. Адже в школі я не дуже гарно малювала. Та доля подарувала знайомство з художником Михайлом Никаноровичем Найдьоновим. Він сказав: «У тебе непогано виходить. Але треба працювати. Став собі на столику якийсь посуд чи плоди та перенось це на папір». І так розпочалося те, що стало покликанням усього мого життя.

Непросто, зізнаюся, було. Бо ж самоучка. Але мама виписувала мені розкішний журнал «Юний художник». І так я вчилася. Працювала кожен день. І за шість років самовідданої праці назбиралося стільки робіт, що 1991-го в Луцьку вдалося відкрити мою першу персональну виставку картин, яких тепер уже 45 і які мандрували багатьма куточками України. Мені пощастило брати участь у ІІІ Міжнародній виставці інвалідів (відбувалася в польському місті Люблін), у конкурсах екслібрисів, присвячених Леонардо да Вінчі і Данте Аліг'єрі, що проходили в Італії, а також у конкурсі «Премія Миру».

Батьки не спрямовували ваш творчий хист у прибутковіші заняття?

– Ні. Вони в усьому мене підтримували. Ніколи не дорікнули: мовляв, що за дурниці і нащо тобі це. Мама тільки почує, що я щось хочу виготовити, – тут же принесе то клаптик тканини на одяг для ляльки, то клубочок ниток. Здавалося б, дрібничка. Але насправді таке розуміння з боку батьків дуже важливе в житті дитини.

Люди з особливими потребами часто запитують себе: за що їм цей хрест?

– Ви знаєте, моя ріднесенька… «За що мені це?» – такого ніколи собі не ставила. Хоча були моменти, близькі до відчаю. Чи мені хочеться стати такою, як люди довкола? Звісно, що так… Я до цих пір хочу походити по вологій травичці, коли роса на ній… Я хочу відчути пісок гарячий, нагрітий сонцем. Та знаєте, що найдивніше? Я їх відчуваю, навіть не ступаючи і не торкаючись! Бо хоча фізично не можу рухатися, але мені ж не заборонили думати, мріяти, чимось захоплюватися і втілювати це омріяне у тих же картинах…

Ви фактично не буваєте на вулиці. Звідки такі сонцесяйні пейзажі?

– Так, чотири стіни сковують, а мамі важко перевезти мене через високий поріг. Тому для мене за щастя було б опинитися  посеред поля, де над тобою безкрайнє небо, а довкола – невимовна краса… Проте пам’ять береже ті часи, коли я ще мала здоров’я виїздити на виставки, а весь час, проведений у дорозі, бачити й насолоджуватися довколишніми пейзажами.

– А чи допомагають вам вищі сили?

Беззаперечно. У найтяжчу хвилину Бог посилає мені людей, які підтримують і допомагають. А буває, що Господь дає урок, аби не думала, що розумніша чи хитріша. Для мене віра – це стержень, який тримає на цій землі, а молитва – це найперше, що маю зробити. Тому дуже часто люди звертаються до мене за порадою і підтримкою. Буває, зайде людина до кімнати – і в нашій розмові я не встигаю і слова промовити. Бо найбільше, чого ця людина потребувала, – щоб її хтось вислухав. У такі хвилини я ще раз переконуюся: люди живуть, не чуючи одне одного, не чуючи навіть самого себе…

Як Вам вдається, попри всі випробування, любити життя і людей?

– А чому його не любити? І хіба є на що нарікати? Я маю маму, брата, сестру, маю племінників і похресників. Бог дарував мені можливість творити. А що прикута до візка, то, значить, так треба… Тому я дуже хочу, щоб українці не зменшували в собі віри та любові: до ближніх і до нашої прекрасної землі. Бо якщо тільки життя заполонять нажива, гонитва за матеріальним  – утратиться відчуття щастя.

– А що для Вас – щастя?

– Я щаслива лише тоді, коли несу радість іншим. Коли можу допомогти: чи то словом, чи усмішкою. І подарувати це не «колись, коли буде час», а саме в ту мить, коли людина найбільше цього потребує. І ось коли люди будуть служити Господу і ближньому, то, мабуть, щасливіших за них не буде на землі. Це моє глибоке переконання…

 

Спілкувалася Оксана Бубенщикова

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований

«Благодійним фондом Олександра Шевченка» та Українським журналістським фондом.

^ Наверх