СТАТТІ

Розповідь бійця «Азову», який облив себе бензином та хотів підпалити

Розповідь бійця «Азову», який облив себе бензином та хотів підпалити

Пізно ввечері 15 серпня біля Луцької міськради було неспокійно. Туди ж мчали  поліція, швидка та пожежні. Їм повідомили, що 22-річний атовець облив себе бензином прямо під стінами мерії та хотів підпалити. Вирішальною була кожна секунда.

«Хлопці, я більше не можу це терпіти, я себе підпалю…». Приблизно такого змісту есемес надійшло у спільний чат атовців від Романенка Станіслава (позивний – Ганс). Після цього хлопець увімкнув улюблену пісню на телефоні, облив себе бензином і взяв до рук запальничку. За лічені хвилини на місце примчали друзі. Їхала і психолог Олена Звєрєва, якій теж повідомили про намір хлопця. По дорозі вона цілу годину говорила з ним по телефону і заспокоювала. Саме їй Станіслав дуже сильно довіряє та дослухається до її порад.

Побратими усіляко намагалися зупинити його. А він все повторював: «Я не можу змиритися, що всім наплювати на нас». Надто близько до себе нікого не підпускав. Станіслав пригадує: одна з поліцейських, яка прибула на місце інциденту, почала провокувати його, мовляв, «давай, підпалюй себе, зеконом нам час»… Медики зі швидкої стояли осторонь, перемовлялися між собою та підсміювалися. Мовляв, блефує хлопець. Наче всіх цікавило лише одне: то підпалить він себе врешті-решт чи ні?

«Під'їхав ще один на дорогій автівці. Чи то депутат міськради, чи облради, не знаю. Теж почав говорити мені, мовляв, давай, підпалюй вже! Таке ставлення  ще більше вибило мене з колії. Ще одна журналістка з місцевого телеканалу, підконтрольного Палиці (Ігор Палиця – голова Волинської облради), кричала мені, аби я підпалив себе, називала терористом. А знаєте, чому тут такі байдужі люди? Тому що тут «жорсткий» тил», - говорить Станіслав.

Першою, хто змогла підійти до хлопця, була уже згадувана Олена Звєрєва. Перше, що вона намагалася зробити – вирвати з його рук запальничку. Але він вперто не розтискав руку. Хлопець був настроєний рішуче, і психолог це добре розуміла…

На війну - у 19 років

Увесь жах війни: кров, смерть та втрату близьких друзів Станіслав встиг пережити ще у 19 років. Незважаючи на такий молодий вік хлопець вирішив йти добровольцем на передову. Власне, перед тим він брав безпосередню участь під час сутичок на Грушевського в Києві, увесь час був Майдані.

Так він вступив у лави «Азову». Пройшов крізь запеклі бої, серед яких – Мар'їнка, Широкіно… В кінці березня 2015 року хлопець отримав контузію. Саме через неї амбітному «азовцю», у плани якого аж ніяк не входило лишати поле бою і побратимів, таки довелося повернутися додому. Точніше – до  Луцька, де він одразу ліг на лікування у військовий госпіталь. 

Боєць батальйону Азов Станіслав Романенко

Важка травма далася взнаки. Нестерпні головні болі, від яких в буквальному сенсі бився головою об стінку. Станіслав закрився у собі, ні з ким не спілкувався. Місяцями міг зовсім не виходити з дому. Ночі проводив за читанням книг, слухав музику. І хтозна скільки ще б він ще пробув у такому стані, але 16 лютого (2017 року, - авт.), якраз у день його народження, товариш познайомив його психоневрологом. Справа була у Києві. За короткий проміжок часу лікар зробила просто неймовірне – повернула хлопцеві жагу до життя, дала потужний поштовх, аби він зміг реабілітуватися у суспільстві.

А ще Станіслав повернувся до улюбленого до війни заняття – музики. Хлопець ще у 2006 році почав писати і читати реп. Тепер усе наболіле він виливав у тексти до пісень. Музика стала йому своєрідним розвантаженням.

«Нас просто хотіли зіткнути лобами»

13 серпня. Сесія у стінах міськради, з якої, власне,все й почалося . Депутати вирішили тимчасово забрати 5 мільйонів з обіцяного реабілітаційного центру для атовців і перекинути їх на новозбудовану школу № 27, аби на 1 вересня у ній таки пролунав перший дзвінок. Цей навчальний заклад будувався цілих сім років, на нього пішли шалені гроші.

«Чому не можна було забрати кошти з тролейбусів чи доріг, приміром? У мене одне пояснення, нас просто хотіли зіткнути лобами, мовляв, подивіться тати, мами і діти, які погані ці дядьки-атовці, не хочуть, аби школа відкрилася. Але ж ми не проти школи, нам як повітря потрібен цей реабілітаційний центр. Подивіться, які проблеми, як адаптуватися в життя тим, які повертаються з війни? Скільки серед них самогубств? А всього цього можна було б просто уникнути. А тепер ще керівництво лікарні, де працює Олена, почало тиснути на неї через те, що вона добивається реабілітаційний центру для нас. Їй навіть урізали зарплату і все йде до того, що вона має звільнятися», - говорить Станіслав.

Боєць батальйону Азов Станіслав Романенко фото 1

Хлопець продовжує: тоді на сесії, депутати заспокоювали їх, мовляв, «ми з вами!». А коли діло дійшло до голосування...

«Усі проголосували «за», аби таки забрати з центру цих 5 мільйонів. Лише один з них, Микола Собуцький, який був у АТО, вийняв свою картку і не голосував. Підійшов до нас і просто став поруч», - розповідає хлопець.

Того дня шоковані військові повернулися до своїх домівок ні з чим. Однак  Станіслав заспокоїтися так і не зміг.

«Я почувався так, наче нас використали і викинули. Мені стало образливо за хлопців, які загинули, за тих, які повернулися без ноги, руки, і навіть, вибачте, чоловічої гідності, бо рвонуло під ногами. За тих, які зовсім не повернулися… Тож, я просто вирішив підпалити себе. І в середу, чесно зізнаюся, випивши спиртного, пішов під міськраду і вирішив втілити свій задум в життя», - пригадує подробиці того вечора хлопець.

У психлікарню – з власної волі

Тієї ж ночі він добровільно поїхав у психлікарню. Принципово не сів в авто ні до копів, ні до медиків. Наступного дня до нього приїхали мама і бабуся. Плакали. Станіслав взявся утішати їх: «Заспокойтеся, я живий-здоровий, все добре…». Завдяки постійній підтримці побратимів та Олени Звєрєвої, дві неділі перебування у цій лікарні минули порівняно швидко.

А вже 8 вересня, на День Луцька, він відкривав концертну програму у Центральному парку. Читав реп. Тексти до пісень – його власні. Від його виступу публіка просто таки шаленіла.

І поки ми спілкувалися зі Станіславом, жодного разу не помітила якоїсь неадекватності з його боку. Хлопець врівноважений, товариський, веселий. Зі зрілими поглядами на життя. Словом, усі б так мислили, як він у свої 23.

… А ту злощасну запальнику під час розмови з Оленою, хлопець їй таки віддав. Лише тоді вона з полегшенням видихнула. Минулося. І слава Богу!

Ірина Бура

^ Наверх