СТАТТІ

Боєць попросив маму помолитися за нього і за декілька годин натрапив на ворожу засідку

Боєць попросив маму помолитися за нього і за декілька годин натрапив на ворожу засідку

Юрій Ясан із ківерцівського села Звози, що на Волині, був старшим у сім'ї. Тому рідні вже й не пригадають, зі скількох років хлопчик почав рубати дрова, допомагати татові на колгоспній фермі.

Щоправда, пригадує дочка Вікторія Друкачук, у школі бешкетником був іще тим. Не раз у сімейному колі згадували, як Юру з товаришем попросили в класі розібрати частину грубки, щоб перемурувати. А вони так «постаралися», що грубка повністю завалилася. Але загалом, зауважує дочка Вікторія, тато був добрим і товариським.

Після закінчення школи Юрію принесли повістку в армію. І хлопець не просто відслужив – відвоював в Афганістані.

– Ця війна нанесла глибокі рани. Він зазнав контузії, – продовжує Вікторія. – Я ще маленькою була, як тато мені розповідав, наскільки страшно було в Афгані. Плакав, як згадував, скільки хлопців там полягло. Особливо щеміло йому серце, коли слухав пісню Олега Газманова «Офіцери».

На щастя, мамині молитви допомогли Юрію живим повернутися у рідні Звози, створити сім'ю, тішитися сином та донькою. А після непростих років служби в радянській армії за щастя вважав зайнятися мирною працею на землі.

– За спеціальністю тато був столяром. Власноруч виготовляв і лавки зі стільцями, і табуретки, і ручки до сокир. Одне слово, був майстром на всі руки. Але найбільше йому подобалася сільгосптехніка. Тому багато років він трудився трактористом, – продовжує дочка.

Та коли в Україні розпочалася неоголошена війна, тракторист, що звик трудитися на землі, знову взяв до рук зброю.

– До буремних подій 2013-го тато й у найгіршому сні не міг уявити, що Росія піде на нас війною. Мало того, він вважав росіян братами, з багатьма з них, які пройшли Афган, тривалий час підтримував дружні стосунки, – продовжує дочка Вікторія. – І тому дуже переживав через події на Майдані, захоплення Криму, окупацію Донбасу. А якось мені сказав: «Якщо пришлють повістку – піду воювати. Бо я – не зрадник і не трус».

Це сталося в лютому 2015-го: Юрія Ясана викликали до сільської ради і вручили повістку.

– Того ж дня тато прийшов до мене (бо я із сім'єю вже жила в Ківерцях), попросив допомогти зібратися в дорогу. Ми з бабусею (татовою мамою) навіть не пробували його відговорити від участі в АТО: знали, якщо тато прийняв рішення – то це остаточно.

Де Юрій Ясан проходив навчання, коли саме опинився на передовій – рідним чоловік не розповідав. Бо це була закрита інформація. Єдине повідомив – що він на території Донеччини. І лише потім Ясанам стало відомо: Юрій служив командиром міномета мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних сил України.

Юрій Ясан

– Телефоном ми часто розмовляли з татом. Іноді він навіть ділився наболілим, – провадить Вікторія. – Розповідав про важкі побутові умови в АТО: дощ іде – бійцям за комір заливає. Вночі спати полягають – а їм по головах бігають щурі. Розповідав, що як починалася «дискотека» і по українських позиціях «працювала» важка артилерія ворога, то він сидів і єдине, чим міг захистися, – молитвою. А якось зізнався, що в нього на очах підірвався товариш, із яким вони буквально декілька годин тому спілкувалися, із яким їли з однієї миски, з яким мріяли про життя без війни.

Коли після шестимісячного перебування в АТО Юрій Ясан прийшов у відпустку, то не помітити «слідів війни» було важко. Щоночі він кричав: «Ховайся! Обстрілюють!»  Зривався з ліжка. Дивився довкола очима, сповненими жаху. Бачив, що «обстріли» – то лише сон. І знову намагався заснути. Та, мабуть, ще більше, ніж слова, розповідали про війну його скроні: за півроку перебування Юрія в АТО вони стали геть сивими. І це при тому, що було бійцеві лише 45-ть.

…Восени 2015-го, коли Юрій Ясан знову повернувся в лави мінометної батареї 14-ї ОМБР, обстріли на передовій не припинялися. Українські військові гинули, підриваючись на мінах. Утім на старшого сержанта Ясана чекала інша смерть.

– Якщо чесно, тато передчував, що скоро його не стане, – продовжує Вікторія. – 12 листопада він передзвонив мені о третій годині дня. Але я не мала можливості підняти трубку. Після того він зателефонував до своїх сестер, до племінників. Із кожним побалакав. А коли передзвонив до своєї мами в село Звози, сказав: «Мамо, моліться за мене. Бо, здається, я більше не повернуся». – «Що ти таке кажеш, сину! – не повірила мама. – Я буду молитися вдень і вночі! Бог тебе вбереже!» Але…

Юрій мав рацію. Того ж таки 12 листопада його не стало. Буквально через декілька годин після розмови з рідними… Ніби передчуваючи смерть, чоловік фактично зі всіма попрощався. А потім поблизу міста Курахове Донецької області Юрій Ясан разом із бойовими побратимами Станіславом Осадчуком, Олегом Романовичем і Русланом Скотенюком натрапив на ворожу засідку. Українських захисників розстріляли. Вогнепальне поранення, що його отримав Юрій, виявилося не сумісним із життя.

– Про те, що тато загинув, нам повідомили 17 листопада. А вже 18 листопада його тіло доставили на Волинь, – втираючи сльози, пригадує Вікторія. – Коли труна з татом заїхала в рідні Звози, все село вийшло віддати останню шану героєві. Йшов дощ, кругом болото, але люди вздовж дороги ставали на коліна і татову останню дорогу встеляли квітами…

Похоронили Юрія на кладовищі села Звози. На його могилу постійно приходять рідні, друзі, бойові побратими. У вересні 2016-го на будівлі школи, яку закінчив Юрій Ясан, на його честь відкрили  меморіальну дошку. І на прикладі цього героя вчителі розповідають школярам, що таке патріотизм та якою має бути справжня любов до України.

Оксана Бубенщикова

^ Наверх