СТАТТІ

Голкою та бісером жінки лікують душевні рани

Голкою та бісером жінки лікують душевні рани

Із голкою в руках вони зшивають рани в серці, які і досі кровоточать. Десяток дружин та матерів загиблих бійців із міста Володимира-Волинського знайшли розраду у вишиванні бісером і нитками. Проект «Нить продовження життя» започаткувала Ірина Смірнова, вдова старшого прапорщика Сергія Смірнова разом із волонтером Русланом Теліпським.

Вчителька образотворчого мистецтва, Ірина Смірнова разом із колегою Анною Голюк уже восьмий рік професійно займається вишивкою стрічками, мають власний бренд «Вишиванки княжого граду», створили сотні неповторних сорочок та суконь. Своїм прикладом вони надихають і тих жінок, які досі не наважувались показувати свої роботи на загал.

– Під час зустрічей із рідними загиблих ми часто чуємо компліменти нашим роботам. Дівчата цікавились технікою виконання, адже багато хто теж вишиває вдома, але, так би мовити, «для себе», не демонструючи своєї творчості світу. Тому вирішили разом із волонтером Русланом Теліпським започаткувати проект  «Нить продовження життя». Дружини і матері загиблих воїнів, долучившись до нього, матимуть змогу творити руками і серцем: вишивати бісером та нитками, перетворюючи хрестики долі в красиві орнаменти вишиванок. А ще їхні роботи – це можливість додаткового заробітку, – розповідає ідейна натхненниця проекту Ірина Смірнова.

До  проекту вже активно долучаються: нині над вишиванками «чаклують» Олена Сак-Костюк, Людмила Проць, Тетяна Рупа, Любов Яворська, Світлана Гаврилюк, Лілія Абрамюк, Надія Упорова, Оксана Бондарук, Ірина Колєснікова та дружина учасника АТО Анна Голюк.

Ірина Смірнова розповідає, що для початку вона придбала декілька заготовок для сорочок, які нескладно вишивати навіть новачкам. Наразі готові вже три роботи, а решта – на фінішній прямій. А щоб про проект дізналося якнайбільше людей, очільник волонтерського руху Руслан Теліпський створює сайт, де можна буде придбати вишиванки, і вже в листопаді плануються презентація та перша виставка робіт майстринь.

– Приємно бачити, як у дівчат горять очі, як по-новому вони розкриваються. От, приміром, Лєна Сак розповідає, що тішиться кожній вишитій квіточці і з нетерпінням біжить з роботи додому, аби взяти до рук голку, – захоплено розповідає Ірина.

Мама Миколи Бондарука, який загинув у Волновасі, Оксана Бондарук почала вишивати бісером після загибелі сина. Кропіткий процес нанизування дрібних намистинок заспокоював жінку та допомагав відволіктись від важких думок.

– Подруга подарувала мені на день народження схему ікони. Мені дуже сподобалось працювати над цією роботою, адже відчувала спокій на душі. Відтоді постійно щось вишиваю і роздаровую. Дві вишиті картини поїхали навіть у Швецію, – розповідає пані Оксана.

З тим, що вишивка  заспокоює, погоджується й Ірина Смірнова. Коли 9 місяців її чоловік вважався зниклим безвісти, то жінка навіть засинала із голкою в руках. А от Ірина Колєснікова зізнається, що востаннє вишивала дуже давно, це був її весільний рушник. Зате зараз із задоволенням відновлює призабуті навики і закінчує стильну білу сорочку із чорним орнаментом у модному стилі бохо.

– Востаннє вишивала ще школяркою, – долучається до розмови Надія Упорова. – А після смерті чоловіка у 2014-му потягнуло до рукоділля. Клала молодшу донечку спати, старша була в садочку, а я сідала за вишивання ікон, які також дарувала добрим людям. Одна з робіт поїхала в родину української діаспори в Німеччину, а ще одну готую до відправки у Канаду.

Жінки зі спільним горем почали гуртуватись останні два роки – збираються в рамках місцевої громадської організації «Берегиня», яку очолює Ірина Цигикал, а також на різноманітних благодійних акціях, у поїздках на відпочинок та реабілітацію, котрі організовують волонтерські організації.

– Коли залишаєшся наодинці з горем, хочеться постійно плакати, але, коли зустрічаєш дівчат із такою ж бідою, опановуєш себе. Ми відчуваємо величезну підтримку одна від одної, – зазначає Ірина Колєснікова, котра  втратила на війні свого 20-річного сина, але завдяки спілкуванню  та дружбі із подругами по нещастю нині відчуває полегшення.

– Часто люди заздрять моїй життєрадісності на світлинах у соцмережах, – каже Ірина Смірнова. – А те, що насправді відбувається в моїй душі, знають лише жінки, які пережили те саме. Для решти світу я буду усміхнена, бо не хочу чути співчуття і впадати в депресію.

У греків існує легенда про трьох сестер – Мойр, богинь долі, які прядуть нитку людського життя. Вона рветься, плутається, а вони все прядуть... Такими є й і ці жінки: мужні і незламні, які, втративши чоловіка, сина, перетворюють нестерпний біль на любов, знаходять нові сили – і йдуть далі.

Тетяна Ізотова

^ Наверх